Жовте пожухле листя падало під ноги. Холодний вітер колихав руде волосся на голові маленького хлопчика, який сидів один серед великого міста. З дитячого будинку він втік рік тому. Своїх батьків ніколи не знав. Зараз він жив лише своїми дитячими мріями та сподіваннями.
Він розмовляв з квітами, які низько нахилялися від сильного вітру, співав пісні маленьким бджілкам... Вони його розуміли, але допомогти нічим не могли.
Холодними вечорами його серце наповнювалось сумом. Маленькі, але гіркі сльози котилися по обличчю. Він дивився на дітей, які йшли вулицею з батьками, сміялися і мали змогу називати когось мамою.
Багато людей ходило навкруги, але він був один... Дехто сміявся з нього, називаючи невдахою, дехто просто проходив мимо, кидаючи байдужий погляд у його бік. Але були ті, хто розумів його. Йдуть собі та пригостять хлопця цукеркою чи бубликом, зігріють теплим словом. Таких людей він хотів називати мамою, бо лише завдяки їм ще жив у цьому жорстокому світі, мав якусь надію.
Обірвана одежа вже не гріла від холоду. Осінні зливи та морози змусили хлопця шукати десь притулок. Він кутався в сорочку, ховав руки, але зима нещадно нагадувала про себе.
- Допоможіть, - шепотів він і більше нічого сказати не міг. Змерз...
Одного вечора чиясь тепла рука торкнулася його плеча.
- Допоможіть, - прошепотів він єдине слово.
- Ходімо до мене, - почув хлопець ніжний голос незнайомої йому жінки, та чомусь здався він таким рідним та близьким. На обличчі дитини з’явилось щось схоже на усмішку. Пішли...
Гарячий чай та тепле ліжко – це те, про що він міг лише мріяти. І квартира ця здавалась рідною, якимсь теплим промінцем серед холодної темної ночі. Наступного ранку випав сніг. Білий-білий вкривав він собою всю землю. Дивлячись у вікно, хлопець посміхнувся. Як нова чиста сторінка його життя, лежав сніг. Він зрівняв усі чорні плями на землі так само, як починав вже забувати хлопчина свої сльози...
Наталья Новикова,
Горловка, Украина
Привет всем! Я студентка литературного факультера Луганского университета. Работаю журналистом во всеукраинской газете "Разговор", служу детям-сиротам и люблю Христа. e-mail автора:bigmirjc@mail.ru
Прочитано 11132 раза. Голосов 2. Средняя оценка: 5
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Поэзия : Моя молитва - Левицька Галина Цей вірш був написаний за кілька годин до народження мого найменшого сина Михайла. В 13 год. мені робили “кесаревий розтин”, бо сама я його народити не могла. Чоловікові лікар сказав, що не гарантує ні моє життя, ні життя дитини. Я про це не знала, але відчувала, що проходжу по грані. Молилася за життя дитини. Просила у Бога, навіть якщо мені не судилося жити, щоб Він дав мені знати, що мій синочок живий!
Під час операції я враз відчула себе. Це було дивне відчуття: тіла не було, спробувала ворухнути руками — рук немає; спробувала ворухнути ногами —ніг немає; спробувала відкрити очі — лиш миттєвий зблиск світла. Але я була!!! І ні болі, ні страху. Лиш спокій… Потім почула голоси:
-Хто там в неї? (Голос професора Григоренка)
-Хлопчик, хороший, здоровий!
-Скільки в неї вдома?
- Шестеро…
-Це сьомий. Восьмого не буде…
Я не могла в ту мить задуматись над почутим, бо відчула, що кудись відпливаю… Але в серці була вдячність Богові за почуту вісточку про сина…
Я дякую Богові за його милість і любов. Він подарував моєму синові життя! Він зберіг і моє життя,давши мудрість лікарям під час операції: коли почалася дуже сильна кровотеча при розтині матки, професор прийняв рішення зробити ампутацію частини матки. І кровотечу вдалося зупинити.
Це було сім років тому. Михайлик в цьому році закінчив 1-й клас.
